краплисті ховрахи

Spermophilus suslicus (s. l.). Надвид представлений в Україні й на суміжних теренах двома аловидами: ховрахом подільським (S. odessanus) і ховрахом крапчастим (S. suslicus s. str.) (Загороднюк, Федорченко, 1995). Окрім того, ці види формують гібридні зони з суміжними видами ховрахів і разом з ними утворюють єдину неперервну у просторі систему вікарних популяцій, транзитивну таксономічну систему (Загороднюк, 2002, 2005). Види мають чіткі відмінності за каріотипом (2n=36/34), але подібну морфологію (у S. suslicus строкатість забарвлення і розміри тіла найбільші серед усіх східноєвропейських форм).

лісові мишівки

Sicista betulina (s. l.). Надвид представлений в Україні й на суміжних теренах двома аловидами: мишівкою лісовою (S. betulina s. str. =? montana) та донською (S. strandi) (Соколов та ін., 1989; Загороднюк, 2005). Наявність двох видів в Україні обгрунтована лише 2007 р. (Загороднюк, 2007) на підставі аналізу каріотипів мишівок з лісової смуги (S. betulina, 2n=32) та байрачних лісів сходу (S. strandi, 2n=44). Види майже не відрізняються за морфологією (Баскевич, Окулова, 2003; Загороднюк, 2007); невеликі відмінності між ними виявлено у формі glans penis та пропорціях черепа (Соколов та ін., 1989; Баскевич, Окулова, 2003).

степові мишівки

Sicista subtilis (s. l.). Група включає 2 види, кожний з яких представлений у фауні України і суміжних районів РФ парою підвидових форм: S. loriger (= nordmani) та S. severtzovi. Визнання окремішності S. severtzovi сталося лише 1986 р. (Соколов та ін., 1986), а перша реєстрація виду в Україні – лише 2000 р. (Загороднюк, Кондратенко, 2000). За цитогенетичними ознаками всі форми відмінні між собою і від типових S. subtilis, проте однозначно говорити про їхні таксономічні ранги передчасно (Загороднюк, 2005). Екстер'єрні відмінності між видами незначні: у S. severtzovi дещо менша довжина лапки (Загороднюк, 2007).

лісові миші

Sylvaemus sylvaticus (s. l.). Надвид представлений в Україні 3 видами, яких довгий час розглядали у складі "Apodemus sylvaticus": S. sylvaticus (s. str.), S. uralensis, S. arianus. Ці види добре відмінні за генетичними ознаками, але й морфологічні ознаки придатні для діагностики, якщо враховують географічну (Загороднюк, 2005) і вікову мінливість (Загороднюк, Кавун, 2000). Хоча окремішність S. uralensis (= "Apodemus microps" auct.) обгрунтовано ще 1962 р. (Kratochvil, Zeida, 1962), в Україні всі види почали різрізняти лише після опису S. arianus (= Apodemus falzfeini) (Межжерин, Загороднюк, 1989; Загороднюк та ін., 1997).

хатні миші

Mus musculus (s. l.). Надвид представлений в Україні 2 видами: M. musculus (s. str.) та M. spicilegus. Окремішність їх дискутується з часів О. Браунера (1899; Вальх, 1927; Мигулін, 1937), і наново визнана лише 1989 р. (Межжерин, Загороднюк, 1989). Mus hortulanus є екантропною формою M. musculus і не має стосунку до M. spicilegus, натомість M. sergii входить до складу M. spicilegus (Загороднюк, 1996). Види відмінні за низкою екологічних, краніальних і генетичних ознак, проте за екстерьєром вони дуже подібні. В терені ознаками M. spicilegus є курганчики і відсутність "мишачого" запаху (Загороднюк, 2002).

водяні щурі

Arvicola amphibius (s. l.). Надвид представлений в регіоні 2 видами: норицями водяною (A. amphibius s. str.) і гірською (A. scherman). Довгий час статус гірських форм був дискусійним, але тепер визнаний (Загороднюк, 2001; Wilson, Reeder, 2005). Карпатська A. s. gutsulicus була об'єктом досліджень через свої особливості екології (підземна) й дрібні розміри (Полушина, Кушнірук, 1962); A. amphibius раніше мала велике господарське значення (Милютин, 1966). Види добре диференційовані за размірами й пропорціями тіла й черепа та екологією, і рівнинна A. amphibius має сенільні риси (розміри й пропорції тіла й черепа) (Загороднюк, 2001).

чагарникові полівки

Terricola subterraneus (s. l.). Надвид представлений в регіоні 2 видами: T. subterraneus (s. str.) і T. tatricus. Всі Terricola диференційовані за каріотипами: у T. tatricus 2n=32, а T. subterraneus представлена двома расами – південною "dacius" (вкл. Україну) з 2n=52 і північною "subterraneus" з 2n=54 (Загороднюк, 2005). Нориця татринська загалом добре відмінна від підземної за вимірами тіла й черепа та морфологією зубів (Загороднюк та ін., 1992). Проте всі відмінності мають виразну онтогенетичну складову і без урахування віку особин діагностика складна. Значущі відмінності між расами з 2n=52/54 не виявлені.

звичайні полівки

Microtus arvalis (s. l.). Надвид представлений у фауні України 3-ма видами: M. levis, M. obscurus, M. arvalis (s. str.). Види диференційовані за каріотипами, а морфологічні відмінності малі і перекриваються географічною і віковою мінливістю кожного виду. Окремішність M. levis (= subarvalis auct.) обгрунтовано 1974 р. (Орлов та ін., 1974), форми "obscurus" – 1991 р. (Загороднюк, 1991а). Морфологічні відмінності видів носять характер тенденцій з виразною онтогенетичною складовою (сенільні і ювенільні стани ознак) (Загороднюк, 1991б), краніометричні ознаки незначні, але узгоджені з цитогенетичними (Загороднюк, 2007).

великі нічниці

Myotis myotis (s. l.). Складний полівидовий комплекс з невиразними відмінностями "малих" видів та, імовірно, гібридними зонами між ними, що відповідає поняттю "квазівидів". Надвид представлений в Україні Myotis myotis s. str.) і M. oxygnathus (=blythii auct.) В Україні визнають з 1956 р. (Абелєнцев, Попов, 1956; Корнєєв, 1965), проте на думку фахівців (Стрелков, 1963) два наявні в Україні види за екстерьєром практично не розрізняються. Переважна більшість незначних відмінностей є метричними і збігаються з відмінностями вікових груп: Myotis myotis має сенильні риси, а Myotis oxygnathus – ювенільні (Загороднюк, 1999).

вусаті нічниці

Myotis mystacinus (s. l.). Надвид представлений в Україні 3 (4?) видами різного рівня диференціації: Myotis alcathoe (відомий раніше як M. ikonnikovi: Абелєнцев, Попов, 1956), його південний аловид M. aurascens (вкл. M. m. popovi: Benda, Tsytsulina, 2000) і симпатричний з ними M. brandti (Загороднюк, Дикий, 2009). Присутність в Україні власне M. mystacinus не з'ясована (=? M. alcathoe). Відмінності між видами незначні і полягають у розмірах (M. alcathoe найдрібніша) і деталях "тонкої" морфології: формі glans penis (у brandti булавоподібна), розвитку зачаткової епіблеми (у brandti відсутня), деталях морфології вушниці і забарвлення.

звичайні вухані

Plecotus auritus (s. l.). Вухані представлені в Україні 2 видами: P. auritus та P. austriacus. Їх почали розрізняти у нашій фауні лише з 1988 р. (Стрелков, 1988). Ці види широко симпатричні на заході і в Криму (Загороднюк, 2005), проте симпатрія є вторинною, внаслідок інвазії P. austriacus. Відмінності видів полягають у забарвленні черева, формі glans penis, пігментації козелків і розвитку надочних "бородавок" (у P. austriacus відсутні теплі тони, glans penis булавовидний, вершини козелків темні, бородавки малі) (Загороднюк, 2002). Великими є відмінності за вимірами щелеп і слухових барабанів (Zagorodniuk, Postawa, 2007).

малі нетопирі

Pipistrellus pipistrellus (s. l.). Нетопирі малі представлені у фауні Європи й України двома дуже подібними видами: нетопирами карликом (P. pipistrellus s. str.) і пігмеєм (P. pygmaeus). Перші вказівки на P. pygmaeus в Україні датовані 2000 р. (Лімпенс, 2000). Види надійно розрізняються за частотами ультразвуку (45/55 кГц), що використовують у обліках фауни (Загороднюк, 2005). З морфологічних ознак значущі тільки деталі жилкування плагіопатагію (Dietz, Helversen, 2004). В Україні ці види синантропні і широко симпатричні, всі відомі великі материнські колонії пов'язані зі штучними сховищами і належать P. pygmaeus.

пізні кажани

Eptesicus serotinus (s. l.). В межах цього надвиду в Україні до 2000 р. не розрізняли навіть підвиди. Новий вид описано з Луганщини за морфологією епіблеми; нині дані стверджено аналізом ДНК. Першим "дзвоником" про новий таксон послужила знахідка пергача (в НПП Святі Гори) з ознаками роду Vespertilio: з розвиненою епіблемою та виразною хрящовою кристою в ній. Ніяких інших визначних відмінностей донецький та пізній пергачі не мають. Як новий вид, який має відмінності на рівні ключових родових ознак (!), цю форму описано 2009 року (Загороднюк, 2009). опис виду є також на спеціальній сторінці у вікіпедії та на Станіславівському натуралісті.

звичайні їжаки

Erinaceus europaeus (s. l.). Надвид представлений в Україні видом E. roumanicus. 1995 р. популяції з України за каріотипом і кріометрією віднесено до групи "concolor-roumanicus", тобто окремого від E. europaeus виду – E. concolor (Загороднюк, Мишта, 1995). Надалі останній вид поділено ще на два – E. concolor та E. roumanicus (Wilson, Reeder, 2005). Ареал останнього включає Україну, а найближчі знахідки інших відносяться до Ц. Європи (E. europaeus) і Закавказзя (E. concolor s. str.). Морфологічні відмінності від E. europaeus пов'язані з розвитком і кольором черевної плями і співвідношенням вимірів черепних швів.

дикі кози

Capreolus capreolus (s. l.). В межах виду "сарна звичайна" наразі визнають два види: європейську C. capreolus та азійську C. pygargus (Данилкин та ін., 1992; Wilson, Reeder, 2005). Хоча для України дотепер вказують обидва види (напр., Булахов, Пахомов, 2006), ревізія усіх доступних морфологічних матеріалів і описів (вкл. Браунер, 1915) показує належність усіх сучасних форм виключно до виду C. capreolus (Загороднюк, 2002). Визнається, що формування аловидів було посилено винищенням на поч. ХХ ст. низки проміжних форм (Загороднюк, 2002, 2004).