про українські назви ссавців

Про правила формування і вживання назв родів і родин

Ігор Загороднюк (Українське теріологічне товариство НАН України)

На сьогодні створено величезне різноманіття назв ссавців, які формують великі синонімічні ряди, що розрізняються як за коренями назв, так і формами представлення. Їх, зокрема, вживають у однині і множині, як уніномінальні і біномінальні, зі складними і короткими кінцівками. Прикладами є "рід бобер" і "рід бобри" для Castor, "лис" і "лисиця" для Vulpes, "мідиця", "бурозуба землерийка" і "бурозубка" для Sorex. Нерідко назви родів за формою подання (напр., іменник в називному відмінку однини) не відрізняються від назв видів (напр., кінь і тарпан, лис і корсак) або вони подібні до назв родин і рядів (напр., "рід бобри" і "родини бобри", "рід кажан" і "ряд кажани"). Помітні складності у використанні становлять асоціативні назви (напр., "водяна землерийка" = "рясоніжка", "мускусна криса" = "ондатра", "дика коза" = "сарна"). Проблему становлять пари конкуруючих назв, представлені місцевими і запозиченими назвами (напр., "рясоніжка" і "кутора", "їжатець" і "дикобраз", ""кажан" і "кожан", "вивірка" і "білка"). Складні родові назви (часто біномінальні) нерідко формують для монотипних (в обсязі місцевої фауни) менш відомих родів, що ускладнює відрізнення їх від назв суміжних родів (напр., "вухаті їжаки", "лиликовидні нетопирі", "лісові миші" у якості родових назв). Все це вимагає вироблення певних правил уніфікації.

Поданий нижче текст є фрагментом статті "Роди звірів східноєвропейської фауни та їх українські назви" (Загороднюк, 2001). В тексті розглянуто типові проблеми (з прикладами) і запропоновано шляхи їхнього вирішення.

Народні назви тварин первісно стосувались мисливської фауни та свійських тварин. Зокрема, у часи Київської Русі, за даними Шарлеманя [Шарлемань, 1997], розрізняли (називали) лише 9 видів ссавців [1]. Родові назви з'являються внаслідок подальшого класифікування (напр., куни, миші, кажани), і процес їх становлення розпочався з підготовки перших оглядів фауни [Грінченко, 1909, Мигулін, 1938, Ніколаєв, 1918, Шарлемань, 1920]. За підрахунками автора, протягом ХХ ст. число відомих у фауні України звірів (з відповідними назвами) зросло до 58 родів на початку ХХ ст. та до 68 – у його кінці, і список видів зріс за цей час із 88 до 125 [Загороднюк, 1998а].

Очевидним результатом подрібнення системи стало утворення нових назв або залучення у науковий лексикон місцевих назв тварин. Широких масштабів набуло невиправдане запозичення назв із сестринських мов, зокрема, з польської та російської [2]. Різноманіття позначень тварин досягло такого розмаху, що часом єдиним спільним знаменником стало паралельне вживання латинських назв, регламентоване Міжнародним кодексом зоологічної номенклатури [Маркевич, Татарко, 1988]. Нормальне вживання національних назв стає можливим лише за стабільної національної номенклатури, і ця стабільність досягається лише за умови дотримання певних правил вживання назв та виваженого аналізу існуючої літератури. Можливі три шляхи розв'язання такої проблеми:

— українізація дійсних наукових (латинських) родових назв (напр., сильвемус або сорекс),
— вживання латинських назв як уточнень (миша роду Sylvaemus, землерийка роду Sorex,
— формування власних національних назв (напр., мишак, бурозубка).

Наявна література містить численні протиріччя. Зокрема, аналізуючи лише одне (останнє видане в Україні) теріологічне зведення — визначник Корнєєва [1965], — відмічаємо, що нерідко (і навіть дуже часто) виникають такі типові ситуації:

– для означення різних за рангом і обсягом таксонів вживається одна і та сама назва: наприклад, родина “зайці” і рід – “зайці” (те саме зі “сліпаками” та ін.). Аналогічно з назвами родів і видів: рід і вид “ондатра”; так само в роді “видра” – вид “видра” (хоча у світі відомо 11 їх видів), але поруч для монотипних родів – “борсук звичайний” і “хом'як сірий” (до того ж зовсім не сірий);

– родова назва трансформується у назві виду (що є очевидною незручністю двоскладних родових назв): рід “ведмеді бурі”, а вид – “ведмідь звичайний”; рід “землерийки білозубі”, а вид – “білозубка мала”, єдиний вид роду “тюленів-монахів” – “тюлень чорноморський”;

– виникає невідповідність назв родів і видів; у складному роді Vespertilio з дивною українською назвою “кажани і нетопирі” з'являється вид з назвою “кажанок північний”;

– вживаються невиправдано складні назви: що значить, наприклад, родова назва “тхір і ласка” або “рід миша лісова і польова”, і хто їхні типові види (в оригіналі назви родів – у множині);

– назви родів, надродових груп та видів почасти неузгоджені: наприклад, родина “свині дикі” очевидно включає вид “свиня свійська” з роду “кабан”; як пояснити ряд: родина “нутрієві” – рід “болотяні бобри” – вид (знову!) “нутрія” (і на відміну від борсука навіть не “звичайна”).

– чому, поділяючи землерийок на три роди, одних названо “землерийки бурозубі” та “землерийки водяні” (останні, до речі, також бурозубі), а інших – просто “білозубки” (навіть не “землерийки-білозубки”); чому вовчок-ліскулька (Muscardinus) став “вовчком горішниковим” (і що таке “горішник”?);

– має місце невідповідність (етимологічна) українських назв латинським: так, назва “полівка” безумовно походить від Mus arvalis – миша польова, або миша-полівка”, що з часом трансформувалась у “Arvicola arvalis – полівка звичайна” (а згодом рід Arvicola auct. став родиною Arvicolidae, в якій “полівка” залишилась як Microtus s. str.), цитований автор вживає етимологічно не виважені комбінації типу “полівки водяні” (Arvicola) та “полівки лісові” (!) (Clethrionomys).

З метою узагальнення існуючих позначень родів та визначення головних тенденцій у еволюції рангів родових груп та родових назв проаналізовано такі сім головних україномовних теріологічних зведень XX століття (див. Додатки І–ІІІ):

ШАР-20 — визначник і фауністичний огляд Шарлеманя [1920],
МИГ-38 — визначник і фауністичний огляд Мигуліна [1938],
ТАТ-56 — фауністичне зведення Татаринова [1956/1973] (родові назви тільки при видах),
СОК-60 — фауністичне зведення Сокура [1960] (назви родів лише при видових назвах),
КОР-65 — визначник ссавців України Корнєєва [1965],
М/Т-83 — зоологічний словник Маркевича і Татарка [1983] [3],
ЗАГ-99 — список теріофауни у зведенні "Ссавці України…" [Загороднюк, 1999б].

Правила вживання назв родів, виведені на емпіричній основі

На відміну від ботанічної номенклатури, де відбувається подальше заміщення українських назв таксонів українізованою латиною, в зоології усталеними є саме національні назви таксонів. Аналіз першоджерел дозволяє встановити певні тенденції, які доцільно враховувати при укладанні національної номенклатури. Як результат такого аналізу, в цьому розділі зведення пропонуються наступні рекомендації (загалом їх 12, приклади до них наведено у підтекстових примітках).

1. Необов'язковість національних назв. Єдиною науковою назвою таксона є його латинська назва. Українські назви можна вживати паралельно із науковими, і вони самі по собі не є достатніми для однозначного визначення об'єкту дослідження. Для родів, наукові назви яких не мають українського відповідника, варто вживати українізовану латину.

2. Форма родової назви. Подібно до визначень у МКЗН [Международный, 1988], при укладанні національної номенклатури рекомендується вживати уніномінальні назви (такі, що складаються з одного слова), утворені як іменник у називному відмінку в однині [4]. В усіх випадках бажано уникати формування і вживання двоскладних назв і назв у множині (див. нижче).

3. Відповідність назв таксономічним групам. При укладанні національної номенклатури слідувати змінам у таксономії не варто. Для близьких родів можна вживати спільну назву; єдині назви доцільно зберігати і для груп монотипних родів однієї родини [5].

4. Складні асоціативні назви [6]. За наявності синонімів варто обирати до вжитку власну уніномінальну назву, якщо така існує, залишивши складні асоціативні назви для художніх творів. Окрім того, варто врахувати, що асоціативні назви звичайно є двоскладними.

5. Двоскладні назви. Бажано уникати складних назв, що за формою подібні до видового біномену; при збереженні складних назв варто ставити означення першим словом родової назви[7] або ж перетворювати означення у прикладку до назви близького роду (прикладка, залежно від контексту, може вживатися з назвою “великого” роду або як самостійна родова назва [8].

6. Прикладки у подвійній назві. Для розрізнення груп близьких родів можна вживати прикладки (означення у формі іменника в називному відмінку однини), які фактично є назвами родів, прикладеними до назв колишніх “великих” родів або й назв родин [9] . Обидві частини родової назви – основу і прикладку – поєднувати через дефіс [10] .

7. Дефіс у назвах. Дефіс рекомендується вживати лише для прикладок у родових назвах (див. вище). Бажано уникати поєднання родової і видової назв з через дефіс, зокрема, коли видова назва за формою подібна до родової, тобто є іменником у називному відмінку однини [11] .

8. "Відновлення"; родових назв. Для родів, представники яких мають давні власні назви, доцільно відтворювати спільну родову назву на основі типового виду. У більшості випадків така “біноменізація” національних назв є до певної міри штучною [12], проте це – єдиний шлях до формування однозначного списку родів, коли такий перелік стає необхідним.

9. Збіг родової і видової назв звичайно уникається або утворенням нової видової частини біномену (тоді найчастіше видова назва – прикметник) або позначенням відповідного роду (див. п. 8) і включенням цієї родової назви у біномен (звичайно, обидві назви залишаються іменниками у називному відмінку однини (див. також п. 10)) [13] .

10. Пріоритет і зміщення назв. Правила пріоритету за хронологією вживати у живій мові недоцільно [14], проте за наявності конкуруючих назв варто віддавати перевагу тим, що є власними назвами, мають довшу історію і не змінили вихідного значення [15] .

11. Збіг назв роду і надродових груп. При дотриманні правил вживання родової назви (іменник в однині) і назв надродових груп (прикметник у множині) проблем не виникає. Вживання родової назви у множині варто обмежити колом надродів – триб чи підродин [16] .

12. Родові назви як основа назв родин і рядів. Уникаючи збігу назв родів і вищих таксонів, варто їх розрізняти, вживаючи різні кінцівки. Для родин можна рекомендувати кінцівки “-ові/-еві”, для рядів – “-подібні”. Описові назви вищих таксонів (зокрема, старі назви рядів) не рекомендується стандартизувати за правилами уніфікації типіфікованих назв [17] .

[1] До огляду Шарлеманя варто додати, що поняття “звір” означало не ссавця взагалі, а ведмедя.

[2] Подібні проблеми формування національної номенклатури докладно розглянуто колегами-ботаніками Кобівим і Малиновським на сторінках “Українського ботанічного журналу” (1995).

[3] Словник не містить прямого перекладу, і аналіз проведено у напрямку “латина –> рос. –> укр.”.

[4] Напр., Vespertilio – лилик, Capreolus – сарна; родові назви на кшталт “рід миші лісові і польові” чи “рід тхори і ласки” [Корнєєв, 1965] є невдалими (напр., вид “норка європейська” з роду “тхорів і ласок”).

[5] Напр., “їжак” для Erinaceus s. lato, “вовчок” для Myoxidae, “лилик” для Vespertilio s. lato тощо.

[6] Напр., водяна миша, дика коза, земляний заєць, морська свинка (хоча зрозуміло, що Cavia – і не свинка, і не морська, і не молода Phocaena, яку теж називають “морська свиня”).

[7] Напр., “лісова миша” – рід Sylvaemus чи вид S. sylvaticus ? (проте, невдалою стає назва “Sylvaemus arianus – лісова миша степова”, яку з часом, сподіваюсь, змінять на, напр., “сильвемус …”).

[8] Напр., бурозуба землерийка => землерийка-бурозубка => бурозубка. Прикладка часто є відповідником першої частини складних латинських назв: Mus – Sylvaemus, Spalax – Nannospalax.

[9] Прикладкою у родовій назві маловідомих родів може виступати менш відома власна назва, зокрема, українізована латина (напр., Lagurus – нориця-строкатка).

[10] Напр., дельфін-білобочка Delphinus, вовчок-ліскулька Muscardinus, землерийка-бурозубка Sorex.

[11] Напр., Equus gmelini – кінь тарпан, Vulpes corsac – лис корсак (лис степовий) [МТ83], на відміну від, напр., Sorex – землерийка-бурозубка (до того ж “землерийки” — описова назва родини).

[12] Напр., родова назва вовка – Canis (собака), хоча комбінація “собака вовк” не поширена. Зверніть увагу на примітки до назви роду Mustela [тип: Mustela erminea (тхір-горностай)]: Маркевич і Татарко [34-МТ83] пропонують формувати похідні назви (видові біномени) на основі слова “ласка”, автор [21-Заг99-берн] – на основі назви “тхір”; (проте родину Mustelidae звичайно звуть “куновими”).

[13] Напр., для роду “борсук” – “борсук звичайний”, для виду “тарпан” з роду “кінь” – “кінь тарпан”. З вже існуючих прикладів із словника Маркевича і Татарка [МТ83] наведу: “собака шакал, шакал”, “кінь кулан, кулан; кінь Пржевальського; кінь тарпан, тарпан”, “бізон європейський, зубр”.

[14] Напр., назва “миша водяна” (див. також пп. 4–5) очевидно є найдавнішою в українській мові назвою для роду Neomys, проте для нього є інші пізніші назви – рясоніжка” та “кутора”.

[15] Напр., “сарна” й “козуля” для роду Capreolus, “щур” і “паця” для Rattus. У пізніших працях з'являлись такі підміни, коли сарною (точніше, вже “серною”) називали вже Rupicapra (Capreolus стала “козулею”), а щуром – Arvicola (при цьому Rattus – теж “щур” – став “пацюком”).

[16] Родова назва у множині – це вже надродова назва (напр., триби чи підродини). Згадані вище випадки збігу назв різних рангів уникають шляхом уніфікації назв (напр., замість роду, родини і ряду “зайці” вживати: рід – заєць, триба – зайці, родина – зайцеві, ряд – зайцеподібні).

[17] Для описових назв (напр., “землерийки”, “хижі”) такі кінцівки недоречні ("хижоподібні"), оскільки ці назви створено саме для означення таксонів у вихідному авторському розумінні їх обсягу [Загороднюк, Покиньчереда, 1997-б]. При збігові назв родів і надродових груп (напр., “кажан” як рід Eptesicus та як відповідник рядової назви Chiroptera) варто уникати вживання назв у обох значеннях.

Повна версія статті на цьому сайті:
Загороднюк І. Роди звірів східноєвропейської фауни та їх українські назви. Частина 1. Загальні положення. Комахоїдні, кажани та хижі // Вісник Національного науково-природничого музею НАН України. – Київ, 2001. – Випуск 1. – С. 113–131. >>> (pdf)