на сторінку пам'яті колег

професор Іван СОКУР

Сокур Іван Тарасович — зоолог, доктор біологічних наук, професор, провідний фахівець у галузі фауністики, теріогеографії та прикладної теріології, дослідник екології мишоподібних гризунів-шкідників сільського господарства, впродовж багатьох років головний спеціаліст в галузі прогнозів спалахів чисельності гризунів та заходів щодо їх обмеження.

(сс) тексти з цієї сторінки можна вільно поширювати з освітньою метою. І. Загороднюк


 

ІВАН ТАРАСОВИЧ СОКУР (історична довідка)*

Сокур Іван Тарасович (17.07.1908 - 02.11.1994) — зоолог, доктор біологічних наук (1962), професор (1971). Народився в с. Окнине Терновської волості Гайсинського уїзду Кам'янець-Подільської губернії (нині Гайворонський район Кіровоградської обл.). У 1937 р. закінчив Харківський університет і вступив до аспірантури Зоологічного Інституту Харківського університету. Після захисту кандидатської дисертації (1941) працював завідувачем кафедри зоології і директором учительського Інституту в м. Луцьку на Волині. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1946 р. працював старшим науковим співробітником в Інституті зоології АН УРСР, а у 1948-1954 рр. очолював зоологічний музей Інституту. З 1965 по 1975 рр. — зав. відділу експериментальної, а згодом популяційної екології наземних хребетних Інституту зоології АН УРСР. У 1975-1989 рр. — провідний науковий співробітник-консультант відділу. Наукові праці присвячені фауністиці, зоогеографії, екології тварин. Значну увагу приділяв вивченню екології мишоподібних гризунів - шкідників сільського господарства, розробці наукових основ прогнозу їх чисельності і заходів боротьби з ними. Добре відомий розроблений вченим метод боротьби з шкідниками за допомогою аміачної води, який широко впроваджувався в профілюючих агроценозах України. Підготував 15 кандидатів наук.

* автор довідки — проф. І. Г. Ємельянов, її підготовлено 2007 р. для одного з видань НАНУ.

 

[ПРО ІВАНА ТАРАСОВИЧА СОКУРА] (з книги Б. Мазурмовича, 1972, с. 54-55)

Доктор біологічних наук професор Іван Тарасович Сокур починав свою наукову діяльність у відділі екології Біологічного інституту Харківського університету. У 1938-1940 pp. вивчав екологію мишовидних гризунів полезахисних лісових смуг південних районів України. Підсумком цих досліджень була кандидатська дисертація "Влияние полезащитных лесополос на количество и поведение мышевидных грызунов окружающего поля" (1940).
3 1946 р. Сокур працює в Інституті зоології АН УРСР. У післявоєнні роки був у 17 експедиціях по вивченню ссавців України, охопивши ними в першу чергу мало досліджені райони (Карпати, Західне Полісся, Лісостеп і гірський Крим). Результати цих досліджень висвітлені в ряді праць: "Звірі Радянських Карпат" (1952), "Акліматизація і розведення хутрових звірів на Україні" (1953), "Мисливсько-промислові звірі західних областей України" (1954) та ін. Підсумкова праця по вивченню фауни ссавців України — докторська дисертація "Ссавці фауни України".

Велику увагу Сокур приділяє розробці наукових основ прогнозу чисельності шкідливих гризунів і ефективних методів боротьби з ними, з'ясуванню екологічних особливостей ссавців фауни України (плодючість і динаміка чисельності видів, важливих у практичному відношенні). Основним напрямком керованого Сокуром відділу експериментальної екології є вивчення еколого-фізіологічних, біохімічних і екологічних особливостей популяцій членистоногих і ссавців, дослідження популяцій мишовидних гризунів агробіоценозів Степової і Лісової зон Української РСР.

 

СПОГАДИ ПРО ІВАНА ТАРАСОВИЧА Сокура (до 100-річчя з дня народження)

17.07.2008 р. виповнюється 100 років з дня народження проф. Сокура Івана Тарасовича, одного з провідних теріологів України ХХ століття, доктора біологічних наук, вчителя багатьох нинішніх кандидатів біологічних наук, еколога, мандрівника, неперевершеного знавця теріофауни України.

Іван Тарасович Сокур прожив довге і цікаве життя, пройшовши шлях від дослідника сучасного стану та історичних змін теріофауни України до провідного фахівця у галузі моніторингу та обмеження чисельності гризунів-шкідників сільськогосподарських культур. Мені було суджено пропрацювати з ним в одній лабораторії впродовж 12 років, і за цей час Іван Тарасович розповів чимало цікавих історій про свої дослідження, а так само багаторазово організовував експедиційні виїзди у різні куточки України, беручи із собою і нас, початківців, що були співробітниками лабораторії, у тім числі Сергія Тесленка, Володю Поліщука, Ірину Балу та інших, у тім числі і мене. Так сталося, що мій інтерес до гризунів, якими особливо цікавився професор, був мінімальним (тоді я був початківцем-батрахологом), що суперечило бажанням Івана Тарасовича бачити в лабораторії "чистих" і самовідданих гризунятників, проте з часом все змінилося.

Іван Тарасович, попри свій вік і положення, ретельно і особисто готував кожний виїзд, планував маршрути, їздив до автоколони виписувати транспорт і пірнав у свою стихію. Ледь встигаючи за ним (а він ходив з палею), ми з належною десантникам виправкою вискакували з ГАЗ-66 і бігли через чергове поле і рахували нори полівок ("польовок", як він казав), після чого, отримавши команду "копай тут", вкотре розкопували нори і виловлювали в садки здобич, а потім їхали далі. Тоді Іван Тарасович був у захваті від його нової ідеї: ареал одного з видів-двійників звичайних нориць збігався з зонами шкодочинності польових гризунів, і його мапа мала поповнюватися новими точками з генетично ідентифікованим матеріалом. Проте це було лише першою категорією складності.

Другою задачею кожного такого виїзду було перевірка прогнозу спалахів і оцінка ефективності винищувальних операцій на ланах: у кожному районі України була станція захисту рослин, а в кожному колгоспі і чи не біля кожного третього поля стояв "пам'ятник" нашому професору — цистерна з аміачною водою. Ця вода мала слугувати винищенню гризунів і заодно азотному підживленню ґрунту. Щоправда, цистерни часом виявлялися порожніми, а їхні крани — іржавими, проте ми щоразу вишукували місцевих "борьбістів" і вели допит: коли і чим труїли, де стації переживання, скільки було мишей минулого року тощо. Мушу признатися, що нас часто водили зовсім не на ті поля чи їхні краї, які би відображали реальну ситуацію, і неформальні бесіди часом заміняли самі виїзди на місцевість, проте робота йшла, і доволі жваво. Щороку таких виїздів було не менше трьох, і кожний довжиною до 2-2,5 тисяч кілометрів. Настрій у професора при виявленні рясно заселених полів явно зростав, ми навипередки вживали різні отруйні словосполучення типу фосфід цинку, зоокумарін та інші, проте традиційна від місцевих нивоохоронців чарка "за мишей, щоб вони були здорові, а нам була робота" давала надію, що з природою не все у нас погано.

Надвечір Іван Тарасович вважав за потрібне зупинитися десь поближче річки і зранку (а прокидався він задуже рано) брався за спінінг і, кинувши судака або щупака біля машини, дуже голосно будив нас (протяжно так "хлопці-і-і-і-!!!! жовтки втягнули-иии?") і гнав нас, "жовтодзьобих", перевіряти пастки, а сам готував сніданок. Це були казкові виїзди, які тепер можуть хіба що снитися. Його розповіді і спогади про старших колег і тішили, і навчали. Старші люди казали нам, що Іван Тарасович є доволі жорсткою і часто незадоволеною людиною, проте до нас він ставився інакше. Може, вік його змінив, а може він був на виїздах у своїй стихії. З безкінечних розповідей ми дізнавалися багато цікавого. Наприклад, про те, що в часи, коли авто були лише у військових та у окремо взятих Козлевичів, він долав сотні кілометрів степових ґрунтовок на ровері під парусом, тягнучи із собою і на собі весь нехитрий експедиційний скарб. Або те, що в Карпати він і багато інших його колег любили їздити в експедиції не тільки за екзотикою, але й тому, що там комарів менше, ніж мишей, а миші там як пацюки, особливо в роки врожаю букових горішків.

Вся його найбільша активність була в полі: там він вів щоденники і заповнював картки розтину тварин, там робив обліки і прогнози. В лабораторії він сумував, перебирав фотографії і креслив книжки, не погоджуючись з авторами прямо поверх тексту. Фундаментальні дослідження його не переймали. Варто сказати, що він вмів робити гарні фотознімки і мав непогану фототеку, особливо любив робити типові пейзажі різних місцевостей, а також фотографував сцени польового побуту. Що ж до книжок, то значна кількість їх була ним нещадно покреслена, чорнилами (кулькові ручки він не визнавав), проте на тому зупинявся, повторюючи, що "все то туфта і мура". Принаймні, жодної опублікованої рецензії я не бачив, а от передові статті він любив: цей жанр посилював відчуття потрібності його праці і праці всієї лабораторії.

Так, здавалося, було завжди: поля, "польовки", миші, аміак, економічні ефекти, фосфід, прогноз. Але помалу розкривалися і інші чесноти, на жаль, трохи забуті і нами, і найближчими колегами Івана Тарасовича. Перший мій прорив у розумінні здобутків професора стався тоді, коли він вперше показав свою картотеку і колекції. Мова йде про тисячі черепків і тисячі докладно заповнених карток відлову і розтину. При тому далеко не тільки польових мишей-польовок, але й багатьох інших звірят. Опрацювати я встиг лише дані (і черепи) щодо нориці підземної.... Іван Тарасович добре знався з тогочасною теріологічною богемою, з Кратохвілом, Хамаром, Рупрехтом, Марковим, Шварцем та багатьма іншими не менш поважними персонами з різних країн Європи та Союзу. Однією з актуальних тем тоді була ревізія систематики, а, отже, і переоцінки шкодочинності різних видів нориць. Що й стало помалу темою досліджень — моїх, Сергія Тесленка, Володі Поліщука та інших тогочасних початківців. Тобто, Іван Тарасович думав не лише про поля, але помалу привчав нас до збирання власного матеріалу, а не лише опрацювання вже існуючих колекцій. З яким би захватом я би взявся тепер за ті його збори. Але ремонт будинку на фоні економічної кризи в країні довів непочату справу до логічного завершення: пробірки з черепами були пересипані з добротних ящиків у поліетиленові мішки, а картотека пішла на макулатуру, за яку дехто виручив якийсь дефіцитний тоді крам ....

Другий мій прорив стався тоді, коли з нагоди якогось конкурсу молодих науковців Іван Тарасович подарував мені його власну книжку "Історичні зміни та використання фауни ссавців України". Це була зовсім інша праця, порівняно з його більш відомою і доволі простенькою "Ссавці фауни України та їх господарське значення". Хоча й видані вони були з розривом у лише один рік, різниця була суттєвою, а подальші розповіді і коментарі професора мене вразили обхватом матеріалу, знанням історичних першоджерел, розумінням відмінностей природокористування в різних регіонах та у різні епохи тощо. Може, якби я отримав таку книжку зараз, я би був у меншому захваті, бо сучасна нам кількість інформації, засобів комунікації, накопичених фактів та можливостей їх узагальнення значно зросли, проте я розумів, що то був справжній прорив у розумінні історії, хоча це розуміння цікавило у його час небагатьох, лише тих, хто був на хвилі наукових думок Шарлеманя, Браунера, Кірікова, Підоплічка....

Очевидним був інтерес професора до того, як все змінюється і куди все котиться, не з природою загалом, але з фауною, як гризунів, так і традиційних мисливських видів. Ще у дочервонокнижну епоху. Він розумів динаміку фауни і розумів проблему обмеження чисельності домінантних груп. Може, саме тому саме у нашому відділі, до складу якого входила і лабораторія, вперше в Україні сформувалися доволі сучасні, притому задовго до славнозвісної конференції в Ріо-де-Жанейро 1992 року, думки про сучасний стан і динаміку біологічного різноманіття, розробником і провідником яких став один з найуспішніших учнів професора — І. Г. Ємельянов, член Ради нашого Українського теріологічного товариства, а наразі директор Національного науково-природничого музею НАН України. Власне, це і складає сутність третього прориву, можливо й зовсім непрогнозованого професором, проте підготовленого усією попередньою науковою активністю відділу популяційної екології, яким на той час керував вже Ігор Георгійович, а Іван Тарасовим був на почесній посаді професора-консультанта цього нашого відділу.

Окремо хочу сказати про педагогічні здобутки Івана Тарасовича. Серед його аспірантів було чимало тих, хто наразі досяг високих рівнів визнання: вельмишановні Ігор Ємельянов (наразі чл.-кор. НАН України), Віталій Гайченко (проф.), Микола Шевченко, Єлизавета Євтушенко, Олександр Корчинський, Неоніла Філіпчук, Світлана Золотухіна, Олег Котляров, Сергій Тесленко та багато інших. Можна сперечатися про рівень участі професора у підготовці кожної з дисертацій або про можливості альтернативних аспірантур, проте факт маємо незаперечний: ця потужна плеяда стала кістяком Українського теріологічного товариства нарівні з морфологічною і палеозоологічною школами. Варто згадати ще один аспект — просвітницьку діяльність Івана Тарасовича: впродовж багатьох років він був активним членом товариства "Знання" і читав лекції в найрізноманітніших закладах і куточках України — від степів до Полісся, від радгоспів до закритих військових частин. Його улюбленими темами були і дарвінізм, і історичні зміни фауни, і зоогеографія, і це було додатковим приводом для нових подорожей.

Іван Тарасович пережив багато, і голодомор, і періоди репресій, завжди залишаючись з надією на краще. Військові лихоліття він пережив десь у Малій Азії чи в Закавказзі, розповідав про військові обози та про полювання на гепардів десь чи не в Ірані (час знищив деталі моїх спогадів). Іван Тарасович відрізнявся доброю пам'яттю і багато розповідав цікавих деталей про київських зоологів, які нам тепер мало відомі, проте які своєю щоденною працею створювали вихідні для нас знання про склад і динаміку фауни, писали статті і формували зоологічні колекції: Леоніда Гіренка, Василя Самоша, Євдокію Решетник, а також більш відомих нам Миколу Шарлеманя, Василя Абелєнцева та багатьох інших. Він знав чимало деталей про розвиток теріології в Україні. На жаль, сам спогадів не залишив. І цистерни з полів також помалу зникли. Як і колишні гризуни-шкідники, які все більше стають раритетами або фантомами — чорні щурі, рябі ховрахи, степові строкатки, гуртові нориці.

Час помалу все стирає... Добре, що Іван Тарасович залишив нам чимало своїх праць, серед яких варто назвати такі монографії, як: "Звірі Радянських Карпат i їх господарське значення (1952), "Акліматизація і розведення хутрових звірів на Україні" (1953), "Мисливсько-промислові звірі західних областей України" (1954), "Ссавці фауни України та їх господарське значення" (1960), "Історичні зміни та використання фауни ссавців України" (1961). Планувалася також підготовка зведення "Гризуни" в серії "Фауна України", проте того вже не сталося: і зміни в систематиці та поширенні видів, і всепоглинаюче захоплення тематикою шкідників, і нескінчений потік аспірантів вже не дозволили повернутися йому до масштабу його ж монографічних праць 1952-1961 років. Роки і хвороби також брали верх. Після важкого перелому стегна Іван Тарасович довго хворів. Я кілька разів відвідував його, і щоразу він повертався до веревички спогадів, показував і рясно коментував свої фотоальбоми. Він, до того немаленький і сильний, не міг ходити, сильно схуд і підкорився старості. Його не стало 2 листопада 1994 року....

Доступна мені бібліографія Івана Тарасовича представлена окремою сторінкою >>>

Ігор Загороднюк (26-27 березня 2008 р.)

 

Публікації про І. Т. Сокура

К 60-летию проф. И. Т. Сокура // Вестник зоологии. — 1968. — № 4. ...

Мазурмович Б. [Нарис про І. Т. Сокура] // Мазурмович Б. М. Розвиток зоології на Україні. — Київ: Вид-во Київського університету, 1972. — С. 54-55.

Ємельянов І. Г., Загороднюк І. В. Іван Тарасович Сокур (17.07.1908 — 02.11.1994): до 100-річчя від дня народження // Вестник зоологии. — 2008. — Том 42, № 4. — С. 381–382. >>>

 


<<< повернутися

розміщено на сайті 19 березня, 2008.